Це не проста розмова. Вона не може бути простою з людиною, яка два місяці в Сєвєродонецьку витримувала авіанальоти та артилерійські обстріли. До чого не готує солдатів український медіапростір, що є героїчного в очікуванні під обстрілами, чому росія має зникнути з мап та шкільних глобусів, та про що мріє капітан другого рангу Олександр Горовий, керуючий партнер АО ALIAS, начальник юридичної служби окремої моторизованої бригади.
— Якщо почати зовсім з початку. Ви закінчували Суворівське училище — це був ваш вибір чи батьків?
— Так, я закінчив Київське Суворівське училище в 1980 році і це було моє свідоме рішення: я хотів бути військовим і захищати свою Батьківщину.
Після «суворівського» я поступив до Київського військово-морського училища, провчився там 4 роки, отримав звання лейтенанта і поїхав служити на Далекий Схід. Там я служив на найсучасніших на той час кораблях, двічі був на бойових службах в Перській затоці, коли там була криза. Я був на 100% військово-морським офіцером.
— А як ви потрапили на юридичний фах?
— Дуже просто. Я добре служив, тому поступив до Військової академії у Москві в 1991 році. Я поступив до Гуманітарної академії збройних сил, яка дає вищу військову освіту ,і наступного року поступив до Московської державної юридичної академії.
Справа в чому, я мав бути дознавачем — це той, хто займається дрібними адміністративними розслідуваннями. На першому курсі Гуманітарної Академії мене просто призначили ним.
Провів п’ять розслідувань, після цього мене запросив помічник начальника Академії по правовій роботі і сказав, що я взагалі не тим займаюсь і мені треба бути юристом. Я до цього був вихователем (морально-психологічне забезпечення), вчився на психолога. Але прислухався до поради і у 1992 році, під час відпустки, в загальній черзі з усіма школярами склав іспити і поступив на перший курс Московської державної юридичної академії.
Закінчив і військову академію, і юридичну. Якраз в 1994 році, після розпаду союзу, у нас був останній випуск в академії, коли можна було обирати, в яку армію йти — тож я і ще 2 людини пішли до українських збройних сил.
Коли повернувся до України, ще рік був начальником відділу в Гуманітарному інституті, а потім був 2 роки юристом у Генштабі. В 1997 році звільнився з цієї посади — в 35 років став військовим пенсіонером (через службу на Далекому Сході рахувався рік за півтора), звільнився за станом здоров’я. В 1999 році отримав свідоцтво про право на адвокатську діяльність і створив наступного року свою юридичну фірму.
— Ваші колишні одногрупники за московськими вузами — чи підтримувались з ними зв’язки до 2014 року?
— Так, звичайно. Після військової академії мої одногрупники займали високі посади. На юридичному факультеті я навчався на заочному відділенні і мої одногрупники були слідчими, помічниками суддів, які після закінчення вузу, стали прокурорами, суддями, юристами, адвокатами… До 2014 року я з ними спілкувався, їздив на зустрічі випускників до Москви. А коли почався Майдан, то мені дзвонили з Пітера та Москви: приїжджай терміново, ми тебе врятуємо. Кажу: стоп, а не хочете мене послухати — я ж в Києві, я розкажу, що відбувається. Ніхто слухати не захотів. Зі 100% моїх друзів по обох академіях я розпрощався. Мені сказали, що я зрадник радянського народу і бандерівець, а, оскільки вони слідчі і прокурори, то пообіцяли, як тільки я перетну кордон з росією, мене одразу заарештують. Я став для них ворогом. Жодної людини не лишилось…
— Це вражає. Так «обробляє» пропаганда…
— Та ні, це не пропаганда. Вони всі пристосуванці. Як хамелеони пристосовуються до ситуації, що склалась: щоб їм було зручно жити, вони з усім погоджуються, підтримують, інакше буде дискомфорт і незручно жити.
— Якщо перейти до ближчих в часі подій, київський ранок 24 лютого як ви зустріли?
— Я живу в Києві на Позняках, прокинувся від вибуху ракети — я ж знаю, як вибухають ракети. Цього дня ми були вдома — намагались усвідомити, що відбувається: психологічно було важко повірити в початок війни. Наступного дня поруч впала ракета, на вул. Кошиця, тоді я відвіз родину під Київ і пішов до Дарницького військомату. Мене відмовились призивати: звання капітан другого рангу — це як підполковник, до того ж я закінчив службу в Генштабі… Сказали, що набирають зараз для певних підрозділів, буде посада в Генштабі — тоді покличемо.
А служба кадрів Генерального штабу сказала також, що в усіх збройних силах вільних посад юристів немає.
Після цього я повернувся до родини під Київ, там почав наближатись фронт і ми переїхали до друзів в Тернопільську область, в Чортків. Наступного дня — 7 березня я пішов до місцевого військомату, де мене з радістю прийняли, поставили на облік, в той же день ввечері зателефонували і сказали наступного ранку приходити з речами до військомату.
8 березня мене призвали і відправили в новостворену бригаду. Я пішов до війська просто як офіцер. Мене не дуже взагалі хотіли призивати — на той час було 58 років, зараз, через рік буде 60, потрібно звільняти.
Тож я приїхав до частини, яку створювали з нуля — окрема моторизована бригада. Оскільки я прибув одним з перших і брав участь у створенні цієї бригади, то була вільна посада юриста — мне взяли на посаду начальника юридичної служби, де я і є зараз.
>— Начальник юридичної служби — робота більше з паперами…
— Ні, це не робота з паперами. Точніше — не тільки з паперами. Спочатку і перші два місяці, коли ми приїхали до Сєвєродонецьку — наша бригада його захищала на передовій, з цим пов’язано багато роботи і для юриста.
По-перше, це не є військовою таємницею, бригада — це маленька армія в декілька тисяч чоловік, абсолютно автономна, окрема юридична особа, яка має своє забезпечення, техніку, протиповітряний захист, артилерію, долучені танки, фінансову службу, юридичну службу, кухню, лазню і т.п. Тож всі питання, пов’язані з юридичним забезпеченням життєдіяльності бригади — також і мої.
По-друге, дуже багато питань залежить від того, кого призвали, а за моїми спостереженнями: 80% — добровольців, 10% — прийшли за грошима, як заробітчани і 10% — випадкові люди, яких «виловили», а їх не треба було взагалі призивати. Я вкрай незадоволений тим, як спрацювали військомати: у когось проблеми зі здоров’ям, у когось в родині проблеми… Розумієте, кожного дня у мене було 5-10 людей, які приходили з якимось проблемами, документами. Наприклад, у воєнний час не передбачені відпустки (крім випадків поранення і лікування). А приходять люди: на похорони батьків потрібно їхати чи доглядати за дітьми, а їх мама з важкою хворобою в лікарні і нікого іншого немає. А я юрист — я бачу, що нічого не вдієш, законних підстав зараз для відпустки немає, перший же патруль зупинить і вимушений про це говорити людям.
І до роботи з людьми, звісно ж, додається і паперова робота: без візи начальника юрслужби не проходить жоден договір чи наказ.
— Зараз немало юристів в армії, звісно, вони бачать якісь проблеми. Як ви думаєте, будуть ініціювати якісь подальші зміни в законодавстві, можливо після війни?
— Я вважаю, що більше проблема не в юридичній площині, а психологічній.
Звикнути до того, що ти можеш загинути у будь-який момент, дуже складно і не всі можуть це сприйняти. Багато людей не можуть переступити цей рубіж. До того ж у багатьох є невідповідність між реальністю на фронті і тим, що показують в соцмережах чи ЗМІ. Коли читаєш фб чи дивишся телевізор, то війну показують, як щось красиве і героїчне. А, коли ти сидиш в окопі і по тобі дві години працює артилерія, товариша розриває на шматки, а ти сидиш і нічого зробити не можеш, не можеш захиститись, є лише окоп та теорія вірогідності — 1%, що артилерія спрацює по тобі і все.
Ніхто досі публічно не говорить, що війна — це грязь, смерть та ризик для життя.
Ще одна проблема. На жаль, більшість юристів, що прийшли через мобілізацію, раніше не служили, не мають військової освіти — не розуміють, що таке армія. Вони цивільні «кальки» намагаються покласти на армію і це призводить до абсурду та військових злочинів:
не подобається мені командир — замініть — а не можна міняти командира; не подобаються накази командира — а вони не обговорюються, а виконуються; солдат питає, чому накази до нього не доводяться письмово — тому що до солдат всі накази доводяться усно, а письмово — максимум доводять до командира батальйону. Все, що нижче — усні бойові накази.
Для людини військової, яка знає військові статути — це все маячня, а для цивільної людини -переключитись і зрозуміти нові умови дуже важко.
Думаю, якщо буде мінятись законодавство, то потрібно піднімати питання про систему формування і створення збройних сил — за аналогією з Ізраїлем, коли всі проходять службу, вміють користуватись зброєю, мають відповідну підготовку, розуміють, що мають окопуватись і що саме це рятує. А зараз солдат питає у командира: «а чому мені не підготували позиції, не вирили окопи», на повному серйозі. А за правилами він сам собі має підготувати три лінії окопів.
Тож, необхідні зміни до законодавства — це, в першу чергу, підготовка народу до участі і в війні і розуміння своєї ролі як солдата.
>Я ж по роботі бачу стандартні шаблони, розроблені юристами — звернення від рідних про голих-босих солдат, які ідуть з одним автоматом на танки. Ніхто ж офіційно не проводить протидії ворожим ІПСО щодо голих-босих покинутих солдат. У наших медіа все чудово — героїчна війна, але не говорять, що солдатам дійсно дуже важко. Дійсно є героїчні вчинки, але вони перемішані з кров’ю і гряззю, не так як на відео під музику. Тримати артилерію, міномети не маючи підтримки (бо її фізично не існує) власної артилерії — важко. На цьому фоні росіяни розкручують в групах дружин солдат теми покинутих голих-босих. Зараз 99% фронту — це ворожа артилерія, яка перемішує все з землею, а люди наші стоять незважаючи на це. Два місяці в окопах, коли по тобі працює важка артилерія — це теж подвиг. Людей потрібно готувати хоча б психологічно, що, так можеш загинути, але за Батьківщину, родину, свободу.
У мене три вищі освіти: педагогічна, психологічна і юридична, я розумію важливість цього, коли особисто спілкуюсь з солдатами, доношу їм це. Але від держави не чутно простих слів: вам важко, ви ризикуєте найдорожчим — життям, але вам честь та шана, навіть просто за те, що стоїте на місці, тримаєте фронт і не рухаєтесь. Це ж теж подвиг, але його не знімеш на відео.
До речі, ті військові частини, які з-під Києва прийшли на схід, вони були шоковані: у нас була зовсім інша війна, — кажуть. Кажуть, що полювали за танками, палили їх, швиденько пересувались, розстрілювали, обрізали шляхи логістики, а тут — суцільна лінія фронту, цілодобово працюють міномети та артилерія — і ми нічого зробити не можемо. Коли доходить до контактного автоматного бою, то від позицій вже мало чого лишається. Тут інша війна. Тільки тижні два як до нас дійшли гаубиці М777, то наші почали давати адекватну відповідь. Артилеристи наші щасливі — гаубиці стріляють точно, є боєзапас. Їх мало, але хоч щось.
— Коли закінчиться війна, ви будете обирати між армією і правом?
— А все просто — незалежно закінчиться війна чи ні, мені через 10 місяців 60 років, тож без варіантів, якщо доживу, мене звільнять з ЗСУ, буду далі адвокатом.
Я вже тричі випадково лишався живим, тож у мене філософське ставлення. Наприклад, я 2 місяці не виїжджав з зони бойових дій, а тут друзі присилають два автомобілі для бригади, потрібно оформити документи і мене на день відсилають для цього. Я перший раз виїхав з зони бойових дій — в цей же день в обід, в приміщення де я жив, було пряме попадання снаряду. Приїхав, а моєї кімнати і ще двох — нема.
Був випадок, коли розвідка принесла роздруківку плану нальоту російської авіації і один з об’єктів був наш командний пункт. В 14:00 принесли, а о шостій ранку вже був нанесений авіаудар. Авіаудар наноситься 250- або півтонними бомбами. Якщо потрапляє така у приміщення, то 4-х поверхового будинку просто немає. Нас врятували неправильні координати нашого командного пункту, удар нанесли, але не по нам.
Був ще і третій випадок, що говорити — це війна. Але багато людей досі не можуть психологічно перебороти оцей страх, що можеш загинути кожної секунди. В окопі, коли сидиш під артобстрілом, то працює лише теорія вірогідности: попаде чи не попаде, і все, сидіти і чекати. Прямі попадання — це рідко, частіше, коли люди не витримували і вискакували з окопів, гарантовано отримували осколочні поранення. Про це ніхто не говорить і не готує людей.
— Ваша бригада отримує допомогу від волонтерів?
— Нас держава повністю забезпечила касками, бронежилетами, зброєю, військовою формою, харчуванням — повністю. Волонтери нам допомагали чисто по господарських питаннях: комп’ютери, принтери, автомобілі. Щоб розуміли: в нашій медроті вже тричі повністю згорали всі їхні машини — адже вони вивозять під обстрілами поранених людей з Сєвєродонецька, Лисичанська.
Найцікавіше, що мені допомагають мої колишні клієнти, яких я колись захищав. Причому серйозно допомагають.
— Ваша фірма, до речі, зараз працює?
— Так, продовжує працювати, проте зараз більшість справ не рухається з об’єктивних причин. Мій партнер — адвокат Юлія Тихоненко працює, а я зупинив адвокатську діяльність офіційно — тільки вступив до ЗСУ, одразу подав відповідну заяву. Треба чимось одним займатись.
— У мене питання про міжнародне право…
— Одна з головних задач військових юристів — контроль за виконанням міжнародного гуманітарного права (МГП), ми щотижня подаємо звіти до оперативного командування про виконання МГП в зоні бойових дій.
>— Я хотіла трошки про інше спитати, що потрібно зробити нам, нашим політикам, військовим, щоб притягнути до відповідальності путіна?
— Я вважаю, що відповідальність має нести не лише один путін, але й вся росія. Мають нести колективну відповідальність. Можливо це здається, комусь радикальним, але, росія в такому форматі, як вона є, вона немає права на існування. Єдиний вихід — це знищення такої держави і виникнення на її місці окремих незалежних держав, які б розвивались без великодержавного шовінізму, зверхності, ідеології та брехні. Тож головне завдання міжнародних відносин — щоб така росія як зараз перестала існувати.
— У мене якраз було питання, що ми маємо робити, щоб недопустити нового нападу росії…
— Знищити росію як державу: економічно (зараз єдиний шанс в історії) за допомогою західних партнерів. Щоб розвалилась як радянський союз. І знищити військово — щоб не було її армії і можливості відновлення. Просто має розвалитись, як радянський союз, і зникнути.
— Як ви думаєте, ми отримаємо перемогу за столом перемовин чи на фронті?
— Тільки на фронті. За столом перемовин не буде перемог до того часу, поки ми не переможемо на фронті. Звісно, з політичної точки зору ми маємо показувати готовність до перемов, але, поки не знищимо російську армію, поки не повернемо свої кордони, поки не відвоюємо Донбас і Крим, ніхто з нами на рівних розмовляти не буде. Зараз ми всі тут воюємо, щоб росіяни не прийшли до нас додому.
— Чому Україна переможе?
— Бо ми на світлій стороні. Ми робимо правильні речі: боремось за свою землю, свій дім, своє щастя, своїх дітей. Ми не крадемо, не плануємо захоплювати чужі землі. Кожен українець хоче жити в своїй хаті, на своїй землі, зі своїми рідними.
Ми розділяємо ті ж ідеї, що і весь демократичний світ: право на свободу, приватну власність, на повагу до себе і інших. Це ж всі ті ідеї, за рахунок яких розвивається сучасна цивілізація. Ви ж розумієте, мені є з чим порівнювати, я бачив радянський союз, пережив Брежнєва і період застоя, перестройку Горбачова, і Путіна сподіваюсь ще переживу… Ми рухаємось у вірному напрямку — ось чому ми переможемо. Ми ж рухаємось як вся цивілізація, а не проти, Питання тільки через скільки ми переможемо.
— Яку незавершену справу з мирного життя ви би хотіли закінчити після 60-річчя, як у вас?
Смішні плани були. У мене на малій Батьківщині є гектар землі з садом, якраз за рік до цього купив невеличкий тракторець-газонокосарку — хотів зробити ідеальний газон. Перший рік почав робити і цього року думав завершити справу з газоном. Причому не європейський вирівняний, а український такий нерівний з горбочками. У мене три доньки — хочеться, щоб усе було красиво.
(Бесіду вела Марина Бахолдіна, «Юридична практика»)
Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».
